Наче скаженілий вітер в зимку зриває капелюха з моєї голови та мільйоном гострих голок встромлюється в шкіру. Моє волосся перетворюється на купу залізних дротів, встромлених в череп. Висовую закоченілі руки з кишеней і одеревенілими пальцями намагаюся схопити на плечах капелюх, який дає надію протриматись ще хоч трохи. Посміхаюсь висушеними губами та рушаю далі під натиском пронизливого вітру. Сніг заліплює очі. На віях та бороді наче побудувалися гордовиті та шанобливі замки з сніжинок. Повертаючи за ріг вулиці, вторгаюся в простір засипаний снігом. Мушу з битвою прокладати собі шлях через замети, залишаючи за собою глибокі, округлі дірки в мальовничих хвилястих дюнах насипаного з небес снігу. Через сотню метрів войовничого танцю по снігових кучугурах не витримують легені, вимагаючи більше кисню. Ще декілька кроків і зігнутий темний силует на білому снігові, освітленому яскравим сяйвом з місяця, зупиняється. - В чому сенс продовжувати, якщо не бачиш мети… - пронеслося в моєму відталому від тепла капелюха мозку, - звідки знаєш дорогу, якщо не знаєш куди йдеш? Спробував посміхнутися сам собі, але посинілі губи ледве змогли відобразити відразу та невдоволення. Здається, що через секунду я вже ніколи не зможу відірватися з місця. Збираю всю силу волі в ногах і роблю нерішучий крок, придавлюючи мільйони маленьких сніжних красунь під підошвою шкіряних черевиків. Вибір не великий: або я, або вони. Сьогодні жертва вже призначена та їхнє місце загибелі позначається в заметі овальними дірками. Крок за кроком, дірка за діркою, битва за битвою, подих за подихом просуваюсь вулицями невідомого міста. Моя доля. - То що далі? - задає запитання втомлене від прискореного темпу роботи та втоми серце, - куди ти йдеш і якщо дійдеш, що будеш робити? Без жалю придушую повстання власного серця артилерією сталевого мозку. В цей же час шлунок стискається відразою і до моєї глотки підступає грудка жовчі. Піднімаю ногу, переношу важіль на стопу іншої, продавлюю вільною ногою сніг до відчуття твердості, потроху переношу важіль на цю ногу, піднімаю іншу звільнену від снігових обіймів… Крок за кроком… Вперед, аби не стояти і не вмерти від власних думок. - Навіщо йти, як не знаєш куди? - знову повторює невгамовне серце. В цей раз я довозяю йому продовжувати. І в цю саму секунуду всі мої нутроші об’єднуються для загального безмовного страйку. Підтримуючи серце, вони висловлюють свій протест проти мене, в підтримку ще тверезому серцю. Згорблена постать знову зупинилась посеред заметеної вулиці. Проходить декілька секунд і, як у фільмах, тіло уповільнено падає на праву сторону. Лезові кінцівки малих сніжинок впиваються в шкіру обличчя. Наче закований залізним ланцюгом, не в змозі й поворушити пальцем, намагаюсь зібрати кращі думки і шматки слів, щоб зібрати фрази для заспокоєння тіла. Моє натхнення. - Ми мусимо продовжувати рухатись, не зважаючи на безглуздісь більшості подій та бажань. Цей світ наче пристосований супер хижак чекає, поки ми зупинимось без сили, щоб зробити останній рішучий стрибок, висовуючи свої нігті-вбивці. Поки ми йдемо - кров рухається по наших клітинах. Нужбо, тіло, якщо тобі не хочеться вмирати… зроби це. І не важливо куди… Очами я помічаю, як вітер змовився з небом і вони почали засипати моє тіло. Від мого теплого подиху сніг навколо рота покрився краплями крижаної води, виблискуючи місячним світлом. Пов’язаний власним тілом, кинутий посеред вулиці в невідомоу місті, вночі, наполовину заметений снігом, промерзлий, загубивший свій шлях, навіть не знайшовши його, безсилий відновити контроль над власним тілом, я згадав щось, що ніколи точно не знав, але мав відчуття. Це “щось” здалось мені дуже потрібним саме зараз. Це “щось” торкалося тієї сфери мене, яку я намагався завжди обминати на своєму шляху. Моя подорож була добре спланованою, щоб те, що зараз навідало мене, ніколи не з’явялося на горизонті. Але зараз, саме в цей час, я опинився в середині цього “щось”. Без надії та сподівння на краще, знаючи, що допомоги мені чекати не від кого. Розуміючи, що лежати мені вже залишилось не довго, я безглузду кинувся в обійми того, що повністтю поглинуло мене… Моя доля казала, що я не можу. Вона ще й досі намагається виставляти крихкі роги свого минулого в напрямку мого м’якого та зворушливого майбутнього. Моє натхення зараз все менше розділяє мене, але плаче. Воно надає мені крила, але гранітом притискає до асфальту, втискуючи в мій мозок розуміння вічності та бездоганності. Моя совість прокидаєтся разом зі мною кожного ранку і тащить якорем на дно океану смутку та розчарування. Втягуючи в безодню, вона спрямовує мої очі до небес, звідки, співчуваючи та з любов’ю на мене дивиться “щось”, яке відкрилося мені з власного бажання.
